Через вікно в клас проникав вуличний шум - сіре небо вдихало свою сиру, прохолодну свіжість. Вулиці були вогкі від мокрого, перемівшаного з болотом, снігу. Взад і вперед снували люди в темний куртках, зливаючись з загальним гидким видовищем. Довірливі дерева ще восени були жорстоко обмануті осінню...вони давно полисіли і втратили свою колишню красу. Покинуті на призволяще, зустрівшись лицем до лиця з правдою, обмануті, вони могли лише змиритись зі всім та чекати свого дня. Сіра і повна шуму школа здавалась якимсь безпричинним місцем зібрання сірої маси людей, ляльок і плюшевих ведмежат. Але раптом цю тяжку, як метал, мороку прорізав вже старий і хрипкий дзвінок. Як ураган серед тихого дня все навкруг засуєтилось, мимо пролітами глупі усмішки, божевільний і абсолютно безпричинний крик і сміх, який потихньку вивітрився через вікно. Спокійно і без емоцій закриваю зошит, витягаю з-під парти чорну сумку і згрібаю в неї весь непотріб зі стола. Повільно вихожу з класу, а далі вже швидким кроком, майже наосліп, бреду по знайомим коридорам. Навпомацки знаходжу головний вихід зі школи і обертаюсь на товпу однокласників-неандертальців. Вічність, яку я так дико ненавиділа, виєвилась лиш миттю хаоса. Ступаю крок і моє лице вдаряється об холодну і сиру стіну вітру. Очі ще непривикли до денного світла. Тихо і беземоцій йду по вулицям, непомічаючи нічого навкруги. Сіре небо вже не здається таким сірим і покинутим, Богом забутим місцем, тому воно вселяє радість. Але опустивши очі на море болота під ногами, я помітила пташку. Це маленьке і бездиханне тільце затмило все небо: крила були переламані і замазані ще свіжою кров”ю, болото навколо побагровіло. Неприродньо перекошена шия повністю потонула в грязьовій ванні. А я йду далі, швидко перемішуючи гидке болото під ногами. Мені назустріч повзуть дві пенсіонерки в беретиках і розмовляюсь про свою пенсійну долю, несправедливість законів та іншу зморшкувату та посивілу єрунду. Мимо них проскочила молода студентка з грубою прозорою папкою в руках. Її нервовий крок, неначе дзеркало відображав всю суєту її буднів. А далі за нею йшла дама бальзаківського віку з пишним рижим волоссям. На її лиці, неначе червона кров, виділялясь яскрава помада та сині тіні і туш, які вульгарно доповняли образ старої відьми. На її тонких губах - усмішка лицемірства і безкінечної злоби. Біля магазину стояла купка хлопчаків, їм не було й десяти років, але в їхніх очах вже не було молодого світла дитячої чистоти. Один з них перереховував копійки з різних кишень, другий длубався у носі, інший зі всією поважністю віп-персони тримав в руках дешеву сигаретку, з якої тік сірий дим. В їхніх поглядах кипіла незрозуміла жорстокість, а по венам текла ще не виплеснута злість. В очах старших людей тремтіла ненависть невідомо до кого, але ж нікому з них не було важко усміхнутись через тупан сірої байдужісті тою заразною усмішкою, яка вселяє невідомо як у серця тиху радість. Можливо, на цю усмішку хтась тай відповів би, і тоді з сірої маси виділилось хоча б дві душі, які б вже неналежали прірві беземоційного існування. А далі ці усмішки могли б, як віруси, розповсюджуватись по безколірному існуванню безколірних людей. Мої думки перериваються: я зустрілась поглядом з бездомним, брудним собакою, який сховався від холоду під балконом чийогось будинку. Його очі бездонні, повні суму, але такі розумні і чомусь нерозуміють того, що твориться навколо. Собака відвернувся від мене. Знаю, тварини чомусь не витримують погляду людей, але таке пояснення мені не підходить, хоча я також відвертаюсь і йду далі по сірим вулицям, які вже не здаються такими сірими.