Літо. Нестерпна спека і люди, всюди люди, які йдуть, штовхаються, кудись поспішають по справах, які абсолютно неважливі. Вже почало смеркати, але спека не хоче розтворятись у темряві...Забула представитись – мене звати...ні, мене не треба звати – в мене нема сьогодні імені. А вчора в мене ше було ім”я, але я його вже встигла забути. Здається воно починалось на „О”.
Я плачу на вулиці дощем - може, ти підеш прогуляєшся без парасолі, і тоді мої кислотні сльози знищуть твої очі. Ти знаєш, як це - бути сліпим? Ти більш ніколи мене не побачиш і не зможеш зіжмакати, як стару фотографію, щоб покласти в кишеню, а потім знову витягнути, розпрасувати і вдихнути в неї біль, щоб оживити атрафовані почуття. Почуття кишенькового формату – це вигідно. Ілюзорність такого існування мене завжди притягувала, бо найбільш реалістичним у ній мені здавався ти, зі всіма твоїми достоїнствами, які я боготворила, і твоїми недостатками, які я ідеалізувала. Але в один день все навколо почало падати, валитись в моєму ілюзорному світі, але насправді нічого такого не сталось – просто я випала з твоєї кишені і побачила, яка я маленька у твоєму реальному світі. Рости - єдиний для мене вихід... Але не для того, щоб потім, на повний ріст, появитись перед тобою і дати зрозуміти, від чого ти відмовився. В мене інші плани. Звичайно, мені жаль, що наступного разу, коли я тебе побачу на вулиці, я не подивлюсь на тебе тим своїм поглядом, який завжди заставляв тебе витягувати мене з кишені, я більше не буду чекати на твій дзвінок, більше не буду малювати твої очі в своїй уяві, не буду усміхатись, коли ти мене цілуєш. Я перший і останній раз плачу дощем кислотними сльозами. Я уявляю, як мої сльози подають на твою шкіру, як вони роз”їдають її, знищують, як вона закипає, покривається чорно-червоними пухирцями... А знаєш, що тебе найбільше болить? Те, що я не біжу заліковувати твої рани, не беру бинт і не лікую опіки, які сама зробила. Я тепер не твоя маленька лялька кишенькового формату. Дивно якось, в мене чомусь таке враження, що я – не я...Я не жартую....Десь поділась та маленька дівчинка, яка весь час намагалась знайти свою ляльку в попелі. Таке враження, що щось, якийсь дух, влетів в мій розум через очі і я більше не контролюю себе.Я раптом перестала тебе боятись, я раптом зрозуміла, що ти й сам можеш забинтовувати свої рани, а я – не твоя лялька.
Пам”ятаєш, як ми вперше зустрілись... А я не пам’ятаю. Добре, що пам’ять стерла з моєї зварйованої уяви такі подробиці, але мені жаль, що я не можу забути твої гострі риси обличчя, твій отруйний голос і приємний, до божевілля приємний і черствий, запах.