Скучно, сумно, пусто і душу нікому продати...
зі мною давно такого не було. дивне відчуття, яке наростає з кожним днем, з кожним ранком, коли приходиться відривати заспані очі від снів, думки від мрій і вертатись до реальності... а проблема в тому, що такої реальності я й сама хотіла вже давно, тіки ніяк не могла наважитись реалізувати свої думки, і ось наважилась - для чого? мені тепер тільки гірше. залишається тільки гріти себе думкою, що я можу все змінити...я ж можу, правда?! можу, але ніколи не наважусь - гордість не дозволяє. Гордість заставляє надівати маску і вдавати, що все ок, бо життя продовжується і всім пофіг, шо в один прекрасний момент я додумалась на все плюнути і потім ше й розтерти до блиску, щоб сліду не залишилось... хм, тепер жалію... це що - депресія??? але в мене її не може бути. я собі такої слабості не можу дозволити, хоча шо я говорю - вже дозволила і розкисла, розлізлась, розтеклась по обривкав, уламках, руїнах себе самої...
це був ліричний відступ, який до моїх реальних і справді важливих справ не має жодного відношення.
Вихідні в мене були пречудові вихідні: ходила в кіно, по магазинах, була в Віденській, де з"їла свій улюблений струдель і печене яблуко після нелегенької вечері. А ше я поправилась!!! важу вже майже 50 кг - майже моя норма і це значить, що моя вага після ангіни стабілізується...що може бути кращим? хм, багато-чого, але рештою важливих речей мені не хочеться забивати собі мозок....взагалі мені нічого не хочеться