я тепер і не знаю, що писати в цьому щоденнику........
буваєть дні, коли ти починаєш розуміти більше,інж за багато років.....
не жалію за жоден свій вчинок, бо іноді, щоб встати з колін, треба спочатку впасти лицем в багнюку, потім краєм ока подивитись на світ і знайти в собі силі підвестися і йти..просто йти далі....
після того, як мене привезли з реанімації, я не могла спати, а в голові крутилось безліч думок про абсолютно непотрібгі, ультра-глобальні речі... потім з"явився сором, який стискав горло і не давав дихати....і все супроводжувалось тошнотою, головними болями, метушнею навколо і нестримнгим бажанням спати,....просто заснути і вже не прокинутись, але не виходило - дійсність сприймалась аж надто свідомо....
на наступний день зі всіх сторін мене почали обступати проблеми, від яких і хотіла втекти.....
але ввечері почала усвідомлювати те, що таким чином я нічого не докажу собі, нічого не вирішу і що втеча - це далеко не вихід.......
ок, зараз я йду додому і там допишу, бо зараз я в тата на роботі.....
ше є багато чого сказати .....і може, хтось не повторить моєї помилки..ні, не помилки, свій вчинок я помилкою не вважаю.....це хороший досвід, за який я заплатила аж надто високу ціну........