[Calipso_nymph]

я тепер і не знаю, що писати в цьому щоденнику........



буваєть дні, коли ти починаєш розуміти більше,інж за багато років.....



не жалію за жоден свій вчинок, бо іноді, щоб встати з колін, треба спочатку впасти лицем в багнюку, потім краєм ока подивитись на світ і знайти в собі силі підвестися і йти..просто йти далі....



після того, як мене привезли з реанімації, я не могла спати, а в голові крутилось безліч думок про абсолютно непотрібгі, ультра-глобальні речі... потім з"явився сором, який стискав горло і не давав дихати....і все супроводжувалось тошнотою, головними болями, метушнею навколо і нестримнгим бажанням спати,....просто заснути і вже не прокинутись, але не виходило - дійсність сприймалась аж надто свідомо....

на наступний день зі всіх сторін мене почали обступати проблеми, від яких і хотіла втекти.....

але ввечері почала усвідомлювати те, що таким чином я нічого не докажу собі, нічого не вирішу і що втеча - це далеко не вихід.......



ок, зараз я йду додому і там допишу, бо зараз я в тата на роботі.....



ше є багато чого сказати .....і може, хтось не повторить моєї помилки..ні, не помилки, свій вчинок я помилкою не вважаю.....це хороший досвід, за який я заплатила аж надто високу ціну........

Comments

[Green_Lion]

Радий тебе знов бачити в твоєму щоденнику



я тепер і не знаю, що писати в цьому щоденнику........ те що думаєш, про те що турбує....



всі ці емоції, які ти описала я свого часу також пережив, щоправда вони не були повязані з однією подією....................



не жалію за жоден свій вчинок, бо іноді, щоб встати з колін, треба спочатку впасти лицем в багнюку о, так, я думаю кожен свого часу падав і більшість знаходили сили, щоб підвестися....якби це важко не було



я не могла спати, а в голові крутилось безліч думок про абсолютно непотрібні, ультра-глобальні речі.......і все супроводжувалось тошнотою, головними болями, метушнею навколо і нестримнгим бажанням спати саме такий фізичний стан я пережив після першого епіприступу в 17-річному віці, я довго не міг зрозуміти, що зі мною відбувається, де я, і як мені тоді видавалось це був дуже довгий проміжок часу.......



втеча - це далеко не вихід....... і знову ти права: постійно втікати не можна, проблеми треба розв"язувати по ходу їх виникнення, чим довше від них втікати, тим важче потім їх розв"язувати.......

від зовнішніх чинників ти на певний час можеш сховатися, але від себе втекти неможливо.....



Вір"ю, що в тебе все буде ОК.......

[.Michelle.]

Calipso_nymph

Ну що ж таке з тобою сталося???Ти мені Вероніку нагадала....

Я жила рік із постійним бажанням смерті.Це було моє ПОСТІЙНЕ бажання.Відкриваючи очі зранку перша моя думка була "О Гсподи,дай мені не дожити до кінця цього дня!"Серйозно, так воно і було.Я перефарбувала волосся у чорний колір,я була просто не адекватна.Але і це пройшло.Головне чого я навчилась після цього часу - не сприймати навколишню дійсність надто серйозно,не сприймати себе надто серйозно.Можливо в тебе склалась про мене інша думка, але повір це так.Я ні чому не дивуюсь, я готова до всього, ну може майже до всього.Проблема може бути проблемою,якщо ти вважаєш її проблемою.

[Calipso_nymph]

Green_Lion я довго не міг зрозуміти, що зі мною відбувається, де я, і як мені тоді видавалось це був дуже довгий проміжок часу............ а я все чудово розуміла.....це було просто жахливо.....я надіялась, що втрачу свідомість, але все було навпаки!!! все чула, все бачила і все чудово розуміла...... а час, справді, дуже довго спливав.....особливо повільно час йшов, мені здавалось, коли мене везли в лікарню, хоча брат гнав по місту 160...





Л.М.Л нагадала Вероніку??? хм, щось в цьому є, бо сенс життя справді починає знаходитись, навіть проти моєї волі