out inveniam viam, aut faciam
уті-путі, які ми файні....
вторник, 10 октября 2006
out inveniam viam, aut faciam
а завтра теорія....вчуся, вчуся і вчуся..........а ше боюся, боюся і боюся, на минулому семінарі той "вирізано цензурою" 8 двійок вліпив, мені не вліпив, тому цього разу може запитати.......бррр....... шо то буде......
понедельник, 09 октября 2006
out inveniam viam, aut faciam
Скучно, сумно, пусто і душу нікому продати...
зі мною давно такого не було. дивне відчуття, яке наростає з кожним днем, з кожним ранком, коли приходиться відривати заспані очі від снів, думки від мрій і вертатись до реальності... а проблема в тому, що такої реальності я й сама хотіла вже давно, тіки ніяк не могла наважитись реалізувати свої думки, і ось наважилась - для чого? мені тепер тільки гірше. залишається тільки гріти себе думкою, що я можу все змінити...я ж можу, правда?! можу, але ніколи не наважусь - гордість не дозволяє. Гордість заставляє надівати маску і вдавати, що все ок, бо життя продовжується і всім пофіг, шо в один прекрасний момент я додумалась на все плюнути і потім ше й розтерти до блиску, щоб сліду не залишилось... хм, тепер жалію... це що - депресія??? але в мене її не може бути. я собі такої слабості не можу дозволити, хоча шо я говорю - вже дозволила і розкисла, розлізлась, розтеклась по обривкав, уламках, руїнах себе самої...
це був ліричний відступ, який до моїх реальних і справді важливих справ не має жодного відношення.
Вихідні в мене були пречудові вихідні: ходила в кіно, по магазинах, була в Віденській, де з"їла свій улюблений струдель і печене яблуко після нелегенької вечері. А ше я поправилась!!! важу вже майже 50 кг - майже моя норма і це значить, що моя вага після ангіни стабілізується...що може бути кращим? хм, багато-чого, але рештою важливих речей мені не хочеться забивати собі мозок....взагалі мені нічого не хочеться
зі мною давно такого не було. дивне відчуття, яке наростає з кожним днем, з кожним ранком, коли приходиться відривати заспані очі від снів, думки від мрій і вертатись до реальності... а проблема в тому, що такої реальності я й сама хотіла вже давно, тіки ніяк не могла наважитись реалізувати свої думки, і ось наважилась - для чого? мені тепер тільки гірше. залишається тільки гріти себе думкою, що я можу все змінити...я ж можу, правда?! можу, але ніколи не наважусь - гордість не дозволяє. Гордість заставляє надівати маску і вдавати, що все ок, бо життя продовжується і всім пофіг, шо в один прекрасний момент я додумалась на все плюнути і потім ше й розтерти до блиску, щоб сліду не залишилось... хм, тепер жалію... це що - депресія??? але в мене її не може бути. я собі такої слабості не можу дозволити, хоча шо я говорю - вже дозволила і розкисла, розлізлась, розтеклась по обривкав, уламках, руїнах себе самої...
це був ліричний відступ, який до моїх реальних і справді важливих справ не має жодного відношення.
Вихідні в мене були пречудові вихідні: ходила в кіно, по магазинах, була в Віденській, де з"їла свій улюблений струдель і печене яблуко після нелегенької вечері. А ше я поправилась!!! важу вже майже 50 кг - майже моя норма і це значить, що моя вага після ангіни стабілізується...що може бути кращим? хм, багато-чого, але рештою важливих речей мені не хочеться забивати собі мозок....взагалі мені нічого не хочеться
четверг, 05 октября 2006
18:13
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
out inveniam viam, aut faciam
ха-ха, мені на завтра не треба нічого вчити, бо буде тільки перша пара!!!
я ж казала, шо сьогодні має шось та й статись...
Юрфак VIVAT!!!
я ж казала, шо сьогодні має шось та й статись...
Юрфак VIVAT!!!
out inveniam viam, aut faciam
Мені лінь вчитися, мені лінь взагалі що-небуть робити. Я хочу сидіти за компом читати ЧУЖІ історії і їсти цукерки. Я це зараз і рблю, але в мене завтра семінар з історії. шо робити??? нічого не буду робити, ще трохи посиджу, а потім почну думати. і хто придумав ті семінари? певно, злющі викладачі, от такі як наш з теорії - їм робити нічого, тому вони мучають і питтають студентів......я, звичайно, розумію, що несу брєд, але якшо мені хочеться нести брєд, їсти цукерки інчого не робити, то це не значить, що це погано. це взагалі не погано, але й не добре....от я їм цукерки і потихеньку доходжу до висновку, що в мене криві, коротки і товсті ноги, шо робити? не їсти цукерки? нє-а! чи може почати ходити на фізкультуру? нє-а...в мене сьогодні було таке враження, що щось має обов"язково статися, але точно я не знаю, що це б мало бути, однозначно, щось неординарне, але нічого не сталось.....скучно......може, піти вчитися?......нє-а......хоча я таки знаю, що це б мало бути, але нічого не сталося.....хочу на море....і взагалі я замерзла, йду щось вдіну тепліше........вділа - так краще....і ноги в мене не криві, і не короткі, і не товсіті ..... я тільки-що себе в дзеркалі бачила - мені полегшало....можу з чистою совістю доїдати пачку з цукорками, а потім братися за другу
00:06
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
среда, 04 октября 2006
18:39
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
вторник, 03 октября 2006
out inveniam viam, aut faciam
На четвер я маю нописати автобіографію, тобто дві : одну стандартну, а другу в художньому стилі... Звичайну вже написала, а от художній стиль - то трохи проблема....от зараз пишу..........як напишу то покажу - дуже хочу почути критику
воскресенье, 01 октября 2006
out inveniam viam, aut faciam
хоча,якщо чесно, то мені вже говорити не хочеться після вчорашнього "вирізано цензурою". Львів гниє, люди давляться, люди ріжуться, а ше маси ідіотів намагаються вилізти по головах, щоб подивитись на то чудо!
А день почався спокійно-преспокійно. зі святковим настроєм я розплющила свої оченятя, трохи ними покліпала, солодко потягнулась і почалапала в ванну, щоб привести себе в порядок...потім спутилась на кухню і привітала зі святом маму і татка...далі почалась ранкова типова рутина, тому я скорочу мою розповідь і почну з того місця, коли я ,мама й тато вийшла на вулицю. Пташки співали, сонечко світило, татів друг нас підвіз до центру, батьки десь пішли собі, а я зустрілась з Настьою біля пошти, з Таньою біля Міцкевича, з Юлькою і Іркою біля Коника... В такій компанії ми гуляли по центру, дивились на різних майстринь і майстрів на Валовій, розлядали ретро-запорожців, дивувались кількості людей в центрі міста ( ми ще не знали, що нас чекає через кілька годин).
Тоді ми вирішили піти в парк культури, де зустрілись з рештою знайомих. все було б добре, якби Настю і не потягнуло пройтись і подивитись шо де і як...скорочую, залишились тільки я , НАстя і Таня - решту ми більше в той вечір не побачили. ми повільно пошпацерували до центру, де Настя мала зустрітись зх батьками..весь той час мене прсто виводив з себе оптимізм моїх подруг : їх абсолютно не обходила та вся п"яна наволоч навколо, скло під ногами і п"яні, чи то обкурені гопи, які до нас весь час приставали...але добре, що Настіні батьки виявились в центрі. Отже це вже була 9 година вечора, скоро мало початись світлове дійство, про яке так багато говорилась у змі, а знайомі просто прожжужали всі вухи всім і вся про те, як довго до того всього готувадись, старались, а вийшла ось така дупа...В ідеалі над оперним мали спроектувати лазарами відображення самого оперного, для цього напустили туману, але він не сконцентрувався над театром, а полетів собі в гору, тому світловий оперний не було на чому проектувати.після такого облому організатори вирішили потішити натовп ліхтариками, які світили по небу туди-сюди і безліччю феєрверків, які можна побачити на кожному святі... хоча я навіть цього не бачила, бо вся наша група вирішила плюнути на це все і піти додому, але не тут то було....Спочатку треба було якось перейти проспкт Свободи. головна вулиця міста перетворилась в збіговисько п"яної наволочі, яка лізе один одному на голови, шоб побачити чудо-шоу. не наю як, але нормально обійти проспект нам не вдалось і в один момент ми попали майже в центр того збіговиська: люди штовхались, діти плакали, п"яні ідіоти намагались вхопити за м"яке місце. Настя не витримала і розревілась. Дивно, що я не послідувала її прикладу...з горем-пополам, ми якось вибрались звідти. Мені навіть важко описати, що я думала ті кілька десятків хвилин, коли опинилась серед некерованої маси людей. Зараз вже все загалую, як уві сні. якісь крики, штовханина, ніхто не розуміє, що робиться, а в голові тіки мільйони думок, які не мають абсолюно ніяких причинно-наслідкових зв"язків. єдине, що хочу сказати : я рада, що я жива!!! нажаль, не всім так пощастило...
Сьогодні в мене вже не було бажння куди-небуть йти, тому майже весь день я була вдома, їздила тіки з батьками в Брюховичі , а потім нам вдалось припаркуватись недалеко від центру і випити кави в Віденьській кав"ярні, а я ше з"їла дві порції струделів і залишилась цим дуже задоволена...
в мене вже нема бажання перечитувати те, шо я тут понаписувала, тому вибачаюсь за помилки.
Настрій на нулі, а все через те, що в котрий раз розчаровуюсь в нас самих же, в львів"янах. Ми не можем організувати нормального свята, не можем відремонтувати дороги і місто, не можем почистити Полтву, але коли приходить момент для того, щоб революціонувати, кричати гасла і бити себе в груди :"я - патріот!" - ми перші.
мені просто соромно
А день почався спокійно-преспокійно. зі святковим настроєм я розплющила свої оченятя, трохи ними покліпала, солодко потягнулась і почалапала в ванну, щоб привести себе в порядок...потім спутилась на кухню і привітала зі святом маму і татка...далі почалась ранкова типова рутина, тому я скорочу мою розповідь і почну з того місця, коли я ,мама й тато вийшла на вулицю. Пташки співали, сонечко світило, татів друг нас підвіз до центру, батьки десь пішли собі, а я зустрілась з Настьою біля пошти, з Таньою біля Міцкевича, з Юлькою і Іркою біля Коника... В такій компанії ми гуляли по центру, дивились на різних майстринь і майстрів на Валовій, розлядали ретро-запорожців, дивувались кількості людей в центрі міста ( ми ще не знали, що нас чекає через кілька годин).
Тоді ми вирішили піти в парк культури, де зустрілись з рештою знайомих. все було б добре, якби Настю і не потягнуло пройтись і подивитись шо де і як...скорочую, залишились тільки я , НАстя і Таня - решту ми більше в той вечір не побачили. ми повільно пошпацерували до центру, де Настя мала зустрітись зх батьками..весь той час мене прсто виводив з себе оптимізм моїх подруг : їх абсолютно не обходила та вся п"яна наволоч навколо, скло під ногами і п"яні, чи то обкурені гопи, які до нас весь час приставали...але добре, що Настіні батьки виявились в центрі. Отже це вже була 9 година вечора, скоро мало початись світлове дійство, про яке так багато говорилась у змі, а знайомі просто прожжужали всі вухи всім і вся про те, як довго до того всього готувадись, старались, а вийшла ось така дупа...В ідеалі над оперним мали спроектувати лазарами відображення самого оперного, для цього напустили туману, але він не сконцентрувався над театром, а полетів собі в гору, тому світловий оперний не було на чому проектувати.після такого облому організатори вирішили потішити натовп ліхтариками, які світили по небу туди-сюди і безліччю феєрверків, які можна побачити на кожному святі... хоча я навіть цього не бачила, бо вся наша група вирішила плюнути на це все і піти додому, але не тут то було....Спочатку треба було якось перейти проспкт Свободи. головна вулиця міста перетворилась в збіговисько п"яної наволочі, яка лізе один одному на голови, шоб побачити чудо-шоу. не наю як, але нормально обійти проспект нам не вдалось і в один момент ми попали майже в центр того збіговиська: люди штовхались, діти плакали, п"яні ідіоти намагались вхопити за м"яке місце. Настя не витримала і розревілась. Дивно, що я не послідувала її прикладу...з горем-пополам, ми якось вибрались звідти. Мені навіть важко описати, що я думала ті кілька десятків хвилин, коли опинилась серед некерованої маси людей. Зараз вже все загалую, як уві сні. якісь крики, штовханина, ніхто не розуміє, що робиться, а в голові тіки мільйони думок, які не мають абсолюно ніяких причинно-наслідкових зв"язків. єдине, що хочу сказати : я рада, що я жива!!! нажаль, не всім так пощастило...
Сьогодні в мене вже не було бажння куди-небуть йти, тому майже весь день я була вдома, їздила тіки з батьками в Брюховичі , а потім нам вдалось припаркуватись недалеко від центру і випити кави в Віденьській кав"ярні, а я ше з"їла дві порції струделів і залишилась цим дуже задоволена...
в мене вже нема бажання перечитувати те, шо я тут понаписувала, тому вибачаюсь за помилки.
Настрій на нулі, а все через те, що в котрий раз розчаровуюсь в нас самих же, в львів"янах. Ми не можем організувати нормального свята, не можем відремонтувати дороги і місто, не можем почистити Полтву, але коли приходить момент для того, щоб революціонувати, кричати гасла і бити себе в груди :"я - патріот!" - ми перші.
мені просто соромно
четверг, 28 сентября 2006
out inveniam viam, aut faciam
Ну як вам нове оформлення щоденника?
21:46
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
среда, 27 сентября 2006
00:03
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
воскресенье, 24 сентября 2006
out inveniam viam, aut faciam
і для чого мені цей щоденний???
я розумію, для чого вела нормальний, паперовий щоденник впродовж 2 років, але для чого мені відкритий віртуальний щоденник , я не знаю. тож ненормально писати свої думки, знайчи, шо їх прочитають абсолютно незнайомі люди....хоча те, що незнайомі - це добре, бо ......хм, сама не наю чому, але добре.
я розумію, для чого вела нормальний, паперовий щоденник впродовж 2 років, але для чого мені відкритий віртуальний щоденник , я не знаю. тож ненормально писати свої думки, знайчи, шо їх прочитають абсолютно незнайомі люди....хоча те, що незнайомі - це добре, бо ......хм, сама не наю чому, але добре.
21:21
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
среда, 20 сентября 2006
out inveniam viam, aut faciam
Літо. Нестерпна спека і люди, всюди люди, які йдуть, штовхаються, кудись поспішають по справах, які абсолютно неважливі. Вже почало смеркати, але спека не хоче розтворятись у темряві...Забула представитись – мене звати...ні, мене не треба звати – в мене нема сьогодні імені. А вчора в мене ше було ім”я, але я його вже встигла забути. Здається воно починалось на „О”.
Я плачу на вулиці дощем - може, ти підеш прогуляєшся без парасолі, і тоді мої кислотні сльози знищуть твої очі. Ти знаєш, як це - бути сліпим? Ти більш ніколи мене не побачиш і не зможеш зіжмакати, як стару фотографію, щоб покласти в кишеню, а потім знову витягнути, розпрасувати і вдихнути в неї біль, щоб оживити атрафовані почуття. Почуття кишенькового формату – це вигідно. Ілюзорність такого існування мене завжди притягувала, бо найбільш реалістичним у ній мені здавався ти, зі всіма твоїми достоїнствами, які я боготворила, і твоїми недостатками, які я ідеалізувала. Але в один день все навколо почало падати, валитись в моєму ілюзорному світі, але насправді нічого такого не сталось – просто я випала з твоєї кишені і побачила, яка я маленька у твоєму реальному світі. Рости - єдиний для мене вихід... Але не для того, щоб потім, на повний ріст, появитись перед тобою і дати зрозуміти, від чого ти відмовився. В мене інші плани. Звичайно, мені жаль, що наступного разу, коли я тебе побачу на вулиці, я не подивлюсь на тебе тим своїм поглядом, який завжди заставляв тебе витягувати мене з кишені, я більше не буду чекати на твій дзвінок, більше не буду малювати твої очі в своїй уяві, не буду усміхатись, коли ти мене цілуєш. Я перший і останній раз плачу дощем кислотними сльозами. Я уявляю, як мої сльози подають на твою шкіру, як вони роз”їдають її, знищують, як вона закипає, покривається чорно-червоними пухирцями... А знаєш, що тебе найбільше болить? Те, що я не біжу заліковувати твої рани, не беру бинт і не лікую опіки, які сама зробила. Я тепер не твоя маленька лялька кишенькового формату. Дивно якось, в мене чомусь таке враження, що я – не я...Я не жартую....Десь поділась та маленька дівчинка, яка весь час намагалась знайти свою ляльку в попелі. Таке враження, що щось, якийсь дух, влетів в мій розум через очі і я більше не контролюю себе.Я раптом перестала тебе боятись, я раптом зрозуміла, що ти й сам можеш забинтовувати свої рани, а я – не твоя лялька.
Пам”ятаєш, як ми вперше зустрілись... А я не пам’ятаю. Добре, що пам’ять стерла з моєї зварйованої уяви такі подробиці, але мені жаль, що я не можу забути твої гострі риси обличчя, твій отруйний голос і приємний, до божевілля приємний і черствий, запах.
Я плачу на вулиці дощем - може, ти підеш прогуляєшся без парасолі, і тоді мої кислотні сльози знищуть твої очі. Ти знаєш, як це - бути сліпим? Ти більш ніколи мене не побачиш і не зможеш зіжмакати, як стару фотографію, щоб покласти в кишеню, а потім знову витягнути, розпрасувати і вдихнути в неї біль, щоб оживити атрафовані почуття. Почуття кишенькового формату – це вигідно. Ілюзорність такого існування мене завжди притягувала, бо найбільш реалістичним у ній мені здавався ти, зі всіма твоїми достоїнствами, які я боготворила, і твоїми недостатками, які я ідеалізувала. Але в один день все навколо почало падати, валитись в моєму ілюзорному світі, але насправді нічого такого не сталось – просто я випала з твоєї кишені і побачила, яка я маленька у твоєму реальному світі. Рости - єдиний для мене вихід... Але не для того, щоб потім, на повний ріст, появитись перед тобою і дати зрозуміти, від чого ти відмовився. В мене інші плани. Звичайно, мені жаль, що наступного разу, коли я тебе побачу на вулиці, я не подивлюсь на тебе тим своїм поглядом, який завжди заставляв тебе витягувати мене з кишені, я більше не буду чекати на твій дзвінок, більше не буду малювати твої очі в своїй уяві, не буду усміхатись, коли ти мене цілуєш. Я перший і останній раз плачу дощем кислотними сльозами. Я уявляю, як мої сльози подають на твою шкіру, як вони роз”їдають її, знищують, як вона закипає, покривається чорно-червоними пухирцями... А знаєш, що тебе найбільше болить? Те, що я не біжу заліковувати твої рани, не беру бинт і не лікую опіки, які сама зробила. Я тепер не твоя маленька лялька кишенькового формату. Дивно якось, в мене чомусь таке враження, що я – не я...Я не жартую....Десь поділась та маленька дівчинка, яка весь час намагалась знайти свою ляльку в попелі. Таке враження, що щось, якийсь дух, влетів в мій розум через очі і я більше не контролюю себе.Я раптом перестала тебе боятись, я раптом зрозуміла, що ти й сам можеш забинтовувати свої рани, а я – не твоя лялька.
Пам”ятаєш, як ми вперше зустрілись... А я не пам’ятаю. Добре, що пам’ять стерла з моєї зварйованої уяви такі подробиці, але мені жаль, що я не можу забути твої гострі риси обличчя, твій отруйний голос і приємний, до божевілля приємний і черствий, запах.
18:15
Доступ к записи ограничен
out inveniam viam, aut faciam
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
вторник, 19 сентября 2006
out inveniam viam, aut faciam
Ніч. Тихо. Всі справи вже зроблені, а якщо ні, то марно вже намагатись щось змінити. Хтось Вже давно ніжиться в обіймах Морфея, намагаючись задати тон своєму сну, мріючи про щось нездійсненне, але надзвичайно приємне і неземне. Сьогодні вже закінчилось, але завтра ше не наступило. У деяких вікнах відблискує місяць, а інші відкрились назусріч нічному солодкому повітрю. Моє вікно закрите. Я не можу собі дозволити розкіш відкрити його навстіж. Ніби нічого серйозного - я просто не можу говорити, але це до біса неприємно. Банально. Таке враження, що апатія вчепилась мені за горло і намагається вдусити.......ну ось....приїхав тато - привіз ліки, надіюсь, що привіз
суббота, 16 сентября 2006
out inveniam viam, aut faciam
Через вікно в клас проникав вуличний шум - сіре небо вдихало свою сиру, прохолодну свіжість. Вулиці були вогкі від мокрого, перемівшаного з болотом, снігу. Взад і вперед снували люди в темний куртках, зливаючись з загальним гидким видовищем. Довірливі дерева ще восени були жорстоко обмануті осінню...вони давно полисіли і втратили свою колишню красу. Покинуті на призволяще, зустрівшись лицем до лиця з правдою, обмануті, вони могли лише змиритись зі всім та чекати свого дня. Сіра і повна шуму школа здавалась якимсь безпричинним місцем зібрання сірої маси людей, ляльок і плюшевих ведмежат. Але раптом цю тяжку, як метал, мороку прорізав вже старий і хрипкий дзвінок. Як ураган серед тихого дня все навкруг засуєтилось, мимо пролітами глупі усмішки, божевільний і абсолютно безпричинний крик і сміх, який потихньку вивітрився через вікно. Спокійно і без емоцій закриваю зошит, витягаю з-під парти чорну сумку і згрібаю в неї весь непотріб зі стола. Повільно вихожу з класу, а далі вже швидким кроком, майже наосліп, бреду по знайомим коридорам. Навпомацки знаходжу головний вихід зі школи і обертаюсь на товпу однокласників-неандертальців. Вічність, яку я так дико ненавиділа, виєвилась лиш миттю хаоса. Ступаю крок і моє лице вдаряється об холодну і сиру стіну вітру. Очі ще непривикли до денного світла. Тихо і беземоцій йду по вулицям, непомічаючи нічого навкруги. Сіре небо вже не здається таким сірим і покинутим, Богом забутим місцем, тому воно вселяє радість. Але опустивши очі на море болота під ногами, я помітила пташку. Це маленьке і бездиханне тільце затмило все небо: крила були переламані і замазані ще свіжою кров”ю, болото навколо побагровіло. Неприродньо перекошена шия повністю потонула в грязьовій ванні. А я йду далі, швидко перемішуючи гидке болото під ногами. Мені назустріч повзуть дві пенсіонерки в беретиках і розмовляюсь про свою пенсійну долю, несправедливість законів та іншу зморшкувату та посивілу єрунду. Мимо них проскочила молода студентка з грубою прозорою папкою в руках. Її нервовий крок, неначе дзеркало відображав всю суєту її буднів. А далі за нею йшла дама бальзаківського віку з пишним рижим волоссям. На її лиці, неначе червона кров, виділялясь яскрава помада та сині тіні і туш, які вульгарно доповняли образ старої відьми. На її тонких губах - усмішка лицемірства і безкінечної злоби. Біля магазину стояла купка хлопчаків, їм не було й десяти років, але в їхніх очах вже не було молодого світла дитячої чистоти. Один з них перереховував копійки з різних кишень, другий длубався у носі, інший зі всією поважністю віп-персони тримав в руках дешеву сигаретку, з якої тік сірий дим. В їхніх поглядах кипіла незрозуміла жорстокість, а по венам текла ще не виплеснута злість. В очах старших людей тремтіла ненависть невідомо до кого, але ж нікому з них не було важко усміхнутись через тупан сірої байдужісті тою заразною усмішкою, яка вселяє невідомо як у серця тиху радість. Можливо, на цю усмішку хтась тай відповів би, і тоді з сірої маси виділилось хоча б дві душі, які б вже неналежали прірві беземоційного існування. А далі ці усмішки могли б, як віруси, розповсюджуватись по безколірному існуванню безколірних людей. Мої думки перериваються: я зустрілась поглядом з бездомним, брудним собакою, який сховався від холоду під балконом чийогось будинку. Його очі бездонні, повні суму, але такі розумні і чомусь нерозуміють того, що твориться навколо. Собака відвернувся від мене. Знаю, тварини чомусь не витримують погляду людей, але таке пояснення мені не підходить, хоча я також відвертаюсь і йду далі по сірим вулицям, які вже не здаються такими сірими.